Весняної ночі, напевно в вівторок... Їй – трішки за тридцять, йому – десь під сорок... У ніч майже теплу і майже звичайну, Закохані люди ділилися сяйвом.
В будинку навпроти, в кімнаті зі світлом, Самотній, не бритий – закінчив півлітру. Залишивши геть, сподівання останні, Він щастя шукав у гранчастім стакані.
В сім’ї, десь за три чи чотири квартали, Вечеряли, скромно, і крихти збирали. Дванадцять, це дуже велика родина! Надія – на маму і старшого сина...
В нічному, на першому поверсі, клубі, Пузатий, що років п’ятнадцять у шлюбі, Тримаючи дівчинку нижче спідниці, Програв тридцять тисяч, за вечір... Дрібниці.
Сучасність – об’ємне насичене коло, Шукаючи правди, не знайдеш ніколи... Є світло, є темрява. Гріх, або сповідь... А кожен – шукає своє... І знаходить.
Я побачив твій сміх, я обожнюю посмішку неба! Потемніло в очах, пересохло у горлі, а ще Затаїлося серце і неначе не билося вже бо Щось занурилось в нього й відкрило таємним ключем.
Я тепер не ходжу, я літаю на рівних з птахами. І торкаючись хмар, провокую прозорі дощі. А над ними веселку, все роблю дуже пильно, до тями. Пригорнися до мене, я зігрію вустами, мерщій!
Розкажу ті слова, на які ти так довго чекала, Подарую весь світ, навіть більше, сусідні світи. Усі роси, тумани, сніги, та й того буде мало... А у мене є все, бо є ти, бо є ти, бо є ти.
За роками
