Пов’язано життя з безмежними шляхами, З заглибленим корінням, з розлогими гілками... Не наламай гілок, коріння стережися… Торкатися старайся лише сухого листя.
Відчинене вікно. За ним усе: і подих, І промені, і дощ, і зорі, і життя, І зніжених вітрів несамовитий дотик, І вигуки птахів, що на гіллі тремтять.
Відчинена душа. У ній все чисто – зовні. Без потайних шухляд, де криється пітьма. Дзеркальна мов роса, в ній все, як на долоні. У ній немає зла, в ній заздрощів нема.
Відчинені слова. Без натяків образи. Без хитрих недомов, без лестощів липких. Шалені, запальні, зворушливі до сказу. Теплішає в серцях від них, авжеж від них!
Відчинені думки. Про колорит мелодій, Про глибину пісень, полотен і світлин... Про злети до зірок, подалі від безодень. Про таїнство ночей і неповторність днин.
Что изменилось со времен Петра? Монеты – лица превращают в морды. И бардака мажорные аккорды Манят, все также, с ночи до утра... И в голове похожие ветра.
Все тот же запах у придворных дам. Все те же золоченые кареты. Изысканны каменья и браслеты. Измены те же. Письма по ночам... Все так же: «Дам, пожалуй, но не вам».
Все та же разность нищеты и благ, Все тот же страх от жизни в изобилии. Лишь дуэлянта подменяет киллер. Все также, после взлета горек крах. Все так же рвутся от накала жилы...
Все тот же суд, все те же судьи кто? Все та же мысль не отпускает ночью, Все та же зависть разрывает в клочья, Все тот же конь в потрепанном пальто. И ты в обнимку со своей мечтой, Наивной и уже давно просроченной.
Блукає місяць молодий похмурим небом. Порожня ніч, і він один - йому так треба... Метеорит влучає в бік – черговий кратер, Напевно, боляче, та звик. Куди тікати?
За роками
