Весна сказала: «Досить, піду в рожеві далі!» Скидаючи спідницю, скидаючи сандалі. Лишила після себе зелені покривала. Одежі, навіть спіднє, наступниці віддала...
Прийшла, коли лежали холодні білі плями, Вона до них торкалась гарячими вустами. Розмалювала сірість в палітру первоцвіту. Неначе позбирала красу з усього світу!
Весна просила птаха і він прийшов, з піснями. Сказала всім навколо: «Кохайтесь до нестями!» Вона буяла доки, перецвітали квіти. Весна сказала: «Досить!» І запросила літо.
Утром, ближе к обеду, после кружечки кваса, Шли счастливые люди, по тропе Дерибаса. И беседа звенела, и ни капли печали… Их веселые лица, мне об этом сказали.
А прохожие, мимо – удивлялись немного, Ну чего веселиться, ковыляя дорогой? Ну идете – идите, по делам ли, без дела… Может грустно кому-то, может – «жаба заела»?
Только их не тревожит, что прохладно, что – сыро... Веселясь, и воркуя, дошагали до тира. Постреляли из лука, не серьезно, но метко… Беззаботная пара, в наше время – так редко.
Иногда, улыбаясь, он курил свою трубку… Рядом, думаю, в ногу – голубь шел и голубка. Голубки те и эти, вместе, жизнью довольны. Просто это – весна, просто в сердце – прикольно!
У нього є дружина, у тебе – щось таке... Життя наполовину – напряжливо-гірке. Прокинулася вранці – а він в твоїх думках. У стомленому серці – стріла, а може цвях...
За роками
