Меня встретил товарищ. Не виделись – век! Были очень близки, но отнюдь не друзьями. Я был вхож в его дом, я так нравился маме... Ее: «Может войдете, молодой человек?»
Он закончил «ХАИ», и женился на дочке, Не простой, но пустой, генеральских кровей... Это мама решила: «Только так будет, точка!» Он конечно, послушал, как нормальный еврей...
Он любил самолеты, свободу и небо, Он мечтал о полете и возможность была. Снова мама вмешалась: «Нет опаснее хлеба, То ли дело конструктор...» И в бюро отвела...
В общем все как-то так... Мы сидим в ресторане. Языки развязались, как-никак столько лет... Вдруг звонок и отчет, до подробностей, маме: Что сидим, выпиваем и что Витька – поэт...
Так забавно, друзья, разменяв сороковник! С восхищением, правда, черкнул пару строк... Мой товарищ – седой, кучерявый полковник, Все такой же послушный еврейский сынок.
Завтра прийде весна, раптом шпарко запахне травою, Розіллється Дніпро переливами талих снігів. І закривши обличчя, знову й знов обіллюся сльозою, Почалося життя, як і сотні пройдешніх віків.
Я забуду гірке, все почну із нової сторінки. Перестрибну образи, і залишу вагання нічні. І у серці моїм, як колись, дуже лагідно й дзвінко, Заспівають пташки, що спасли від засад маячні…
Завтра прийде весна, подарує усмішку оселям. Я відчую тепло, що моторно Ярило приніс. Я подякую сніг, що не дав перемерзнути землям. Златовусий Перун стрілить грім з шестиспицих коліс.
Так красиво, когда окунаешься в чистые воды. Когда солнце теплит, а не просто херячит в окно. Ты немножко устал. Опьянен от объятий природы, Все правдиво и чисто, словно в старом забытом кино.
Под ногами ковер из листвы не истлевшей, и веток. Аккуратно ступаешь, чтобы треск не убил тишину. Старый крот насверлил по периметру рыхлых отметок, Ветер, резвый проказник, вцепился в сухую сосну…
Задираешь башку, а на небе – угрюмые тучи Не стесняясь, пытаются теплый источник стащить. Окунулся и вышел на землю. Вот так как-то лучше. И усталость развеялась. Снова схватился за нить.
Летять птахи за океан, за сині гори, А може й далі, просто світ за очі. На рідній мові чи пліткують, чи говорять. Скрадаючи і дні, і довгоплинні ночі...
І там, в чужих краях, стрічають ранки, Виховують наступне покоління… Незмінно їм готуючи сніданки, Незмінно, мелодійна пісня лине.
І знову прилітають в рідні роси, І знову щось щебечуть, а не виють. Хоча про це їх геть ніхто не просить. Тож ті слова, до віку не зітліють…
Народна мудрість сходу, чи то півдня: «У кожного свій рід, своя окрема ніша. Свиня не суне рило в мову півня.» Та то не для людей, бо люди – «розумніші».
За роками
