Майбутнє, звісно є, воно в тобі, з тобою. А слухавка мовчить… Він в розладі з собою. Вагається, не спить, не може зрозуміти: Як пристрасним вогнем те сяйво не спалити,
Як боляче із уст коханої людини Почути щось гірке, до того ж неправдиве. Як боляче у серці це відчуття носити. Можливо ти не вартий в чиємусь серці жити?
Розлітається листя, лишаючи голими віти, Не пірнає малеча в дніпровскії хвилі з розбігу, Охололо повітря й дощі не стидаються лити, Промерзає земля і очікує першого снігу.
Там де маки цвітуть, там де сонце розкинуло коси, Ти була неодягнена, я також був розкутий та босий... Ми гуляли у хмарах, стискаючи білі долоні Чи замріяні були, чи надто п’янкі, але зовсім не сонні...
Я тебе цілував у все те, що траплялось на очі. То було як у снах, що здійснилися, вони були пророчі! Ми крутилися дзиґою, наче збуджені ранньою кавою. Точка опору нас не чіпляла, вона теж була зайвою.
Ти казала слова, що у серце вривалися полум’ям Ми впиналися щастям, любов’ю, п’янким задоволенням... Все буденне ставало якимось яскравим, дзвінким надзвичайним Там де маки цвітуть, там де сонце розкинуло сяйво.
За роками
