Поцілуй мої вуста, не зважаючи на зовнє. Потім – ще! Не поспішай, легко, пильно, послідовно... Розкажи мені про сни, поки я цілую руки, Не стидайся, розкажи про п'янких ночей сполуки...
З думками щось не так. Чи так? Чи невідомо... Він хоче в іншу ніч, а заночує вдома. І сон його не брав. Брав. Трішки. На світанні. Роз'яснення шукав... Отримував – питання.
Він не просив Амура, він зачиняв одвірки... Той, приберігши стріли, ввігнав в хребет сокирку! Не запитавши дозвіл, його кудись забрало... І там, в яскравім світлі, рубало і збирало!
Яке ж воно нахабне, яке ж воно величне! Нестримне і шалене... Жадане і незвичне! Воно таке солодке і перше... і останнє, Холодне і гаряче – вражаюче кохання.
Это видимо боль. И быть может надолго. Нарисована грань, нет, похоже – черта. Из упреков, бессмысленных ссор, недомолвок… А за ней пустота, просто так, пустота.
Это видимо взлет, только вниз, только в бездну. Закрывая глаза, вне сомнений – летишь. А без крыльев, обратно наверх? Бесполезно. Только ползать. Усердно карабкаться, лишь.
Это видимо ночь. И хотя что-то светит, Бесполезно смотреть, понимая: не люб. Только ветер хватает за волосы. Ветер… Только память хватает за кончики губ.
Натягнута струна, от-от і надірветься. Так довго не жила у ритмі його серця. Так довго не шукала у нім своє кохання, Бо в котре проводжала із другим зірку ранню.
За роками
