Мне вовсе не надо рассветов в алмазах, Подачек не надо, я сам не бездельник. Того, что осядет в боках, в унитазах... Хотелось бы малость любви в понедельник,
Во вторник и в среду и в пятницу тоже, Четверг – рыбный день, приглашаю – русалку! Любовь – это чувство! Без кожи, без рожи! Готов поделиться, мне вовсе не жалко...
Мне вовсе не надо чинов с орденами. Упреков не надо, мол я вечно занят... Здоровья бы сыну, любимой и маме Отца уже нет, ему – светлая память!
Мне вовсе не надо разбавленной дружбы. Соблазнов, что в силе чуть больше недели. Не надо делить мою прибыль и нужды. Избави Господь – чтоб когда-то жалели.
Він торкався до рук, він торкався охоче, Вона мовчки стояла, не дивилася в очі. Він їй щось шепотів, у спокусі безсилий... Її збуджене серце вилітало із тіла.
Він торкався вустами і плечей, і волосся. Ще не зовсім утямив, що із ним відбулося. Його дотик був ніжним і до сказу жалючим. Певно, хтось, за зірками поєднав їхні душі!
Непомітно з фігурки злітала одежа, Не тримало вагання, розліталися межі! Вони так обіймались, що палало довкілля, Скуштувавши міцне і чаруюче зілля.
Він тримав її всю, стрімко вводячи жало, Дарував їй потоки і вона їх приймала! Це було, як у танго: плавко, гостро, ритмічно, По новому, без зайвих шаблонів, не звично...
Це було романтично, від душі і охайно, Вони з небом злилися, стали сонячним сяйвом. Їм було дуже палко від енергії щастя. Так було у них вперше – щиро віддано, навстіж.
І коли, час від часу вертались до тями, Їхні ніжні серця ще пливли між зірками. Їхні душі шептали словами любові – Золотими словами, на чаруючій мові.
За роками
